Усі сміялись і бажали панові здоров’я, а Сен-Клер роздавав їм дрібні монети, які мав у кишенях.

— Ну, а тепер ідіть собі й шануйтеся, — сказав він, і вся громада, від найчорнішого до найсвітлішого, посунула на веранду.

Єва й собі подалася за ними, прихопивши чималий кошелик, що його цілу дорогу напаковувала яблуками, горіхами, цукерками, стрічками та всілякими забавками.

Обернувшись, Сен-Клер побачив Тома, що стояв, збентежено переступаючи з ноги на ногу, тим часом як Адольф, недбало зіпершись на бильця, з виглядом справжнього великосвітського модника роздивлявся його крізь лорнетку.

— Ач який жевжик! — мовив господар, вибиваючи в нього з рук лорнетку. — Оце так ти шануєш товариша?.. Здається мені, Дольфе, — додав він, торкнувши пальцем вишукану жилетку, в якій красувався Адольф, — здається мені, що це моя жилетка.

— Ой пане, та вона ж уся залита вином! Хіба ж такий джентльмен, як наш хазяїн, схоче носити брудну жилетку! Отож я й дотямив, що можна взяти її собі. Вона якраз годитиметься для такого бідного негра, як я.

Адольф похитав головою і граціозним жестом поправив свою напахчену чуприну.

— Он як ти розважив! — безтурботно мовив Сен-Клер — Ну от що, зараз я покажу Тома його хазяйці, а тоді ти відведеш його в кухню. І затям собі — щоб я більше не бачив отих твоїх штук. Він вартий двох таких жевжиків, як ти.

— Хазяїн завжди жартує, — усміхнувся Адольф. — Я радий, що хазяїн у такому доброму гуморі.

— Ходімо, Томе, — покликав Сен-Клер.

Том зайшов до кімнати. Він понуро озирав оксамитові килими, великі дзеркала, картини, статуетки, завіси на вікнах — і вся ця небачена розкіш так уразила його, що він аж ступити боявся.

— Ось поглянь, Марі, — мовив Сен-Клер до дружила— я таки купив тобі кучера, як обіцяв. Він чорний та сумирний, наче катафалк, і, коли схочеш, возитиме тебе тихо, як на похорон. Ну-бо, розплющ очі й подивишся на нього. І не кажи тепер, що я не думаю про тебе поза домом.

Марі розплющила очі й, не підводячись, втупила їх у Тома.

— Я певна, що він п’яниця, — обізвалася вона.

— Ні, товар із гарантією, доброчесний і тверезий.

— Що ж, будемо сподіватись, — відказала господиня — А втім, не дуже віриться.

— Дольфе, — мовив Сен-Клер, — проведи Тома наниз Тільки гляди мені, — додав він, — не забувай, що я тобі казав.

Адольф, легко ступаючи, подався з кімнати, і Том незграбно рушив за ним.

— Справжній бегемот! — зауважила Марі.

— Ну, а тепер, Марі, —мовив Сен-Клер, сідаючи на кріселко біля канапи, — будь любонька і скажи щось приємне своєму чоловікові.

— Ти приїхав на два тижні пізніше, ніж належало, — ображено мовила дружина.

— Я ж написав тобі, чому затримуюсь.

— Такий короткий і холодний листі.

— Та саме відходила пошта, і я не мав часу написати більше!

— Отак у тебе завжди, — мовила дружина, — подорожі довгі, а листи короткі.

— Ось подивися, — сказав Сен-Клер, витягаючи з кишені елегантний оксамитовий футляр і розкриваючи його. — Це тобі подарунок з Нью-Йорка.

То був дагеротип¹ тонкий і виразний, мов гравюра, на якому зображено Єву разом з батьком.

1 Дагеротип — фотографія, зроблена первісним способом на металевій платівці.

Марі невдоволено подивилась на зображення.

— Чого це ТИ сидиш у такій негарній позі? — мовила вона.

— Ну, щодо пози можна судити по-різному. Але загалом схоже, як ти вважаєш?

— Коли тобі байдуже до моєї думки про одне, то навіщо ж питати про інше, — відказала дружина, закриваючи футляр, «От бісова жінка!» — подумки лайнувся Сен-Клер, але вголос промовив:

— Та ну ж бо, Марі, схоже все-таки чи ні? Не будь така дражлива.

— Який ти нечулий до мене, Сен-Клер! — сказала дружина. — Примушуєш мене говорити, на щось, дивитися. Ти ж знаєш, я від самого ранку лежу з мігренню, а відколи ви приїхали, в домі таке робиться, що я взагалі ледве жива.

— Вас часто мучить мігрень, голубонько? — спитала міс Офелія, враз підводячись у глибокому кріслі, де вона тихо сиділа весь цей час, розглядаючи кімнату й про себе складаючи ціну кожній речі.

— Так, просто життя від неї не маю, — відповіла господиня.

— Проти мігрені добре помагає відвар з ялівцевих ягід, — мовила міс Офелія. — Принаймні так каже Огюстіна, жінка нашого диякона Ебрегема Перрі, а вона в нас найперша лікарка.

— Ось нехай вони тільки достигнуть у нашому садку біля озера, ті ягоди, і я звелю назбирати їх на ліки, — сказав Сен-Клер і смикнув за китицю дзвоника. — А тепер, сестрице, ви, певно, не від того, щоб піти до своєї кімнати й трохи спочити з дороги… Дольфе, — обернувся він, — скажи няні, нехай зайде сюди.

Невдовзі у дверях з’явилася поважна мулатка, до якої так радісно лащилась Єва. На голові в неї був високий червоно-жовтий завій, Євин дарунок, що його сама дівчинка на неї і припасувала.

— Няню, — сказав Сен-Клер, — віддаю цю пані під твою опіку. Вона стомилася й хоче відпочити. Відведи її до покою і доглянь, щоб їй було добре.

І міс Офелія пішла слідом за нянею.

Розділ XVI

Томова господиня та її погляди

— Ну, Марі, — сказав Сен-Клер, — настає для тебе золота доба. Тепер наша розважна, заповзятлива сестриця з Нової Англії зніме з твоїх плечей тягар турбот, і ти матимеш час подбати про себе й стати молодою та гарною. Церемонію передання ключів пропоную відправити зараз же.

Ці слова були сказані за сніданком через кілька днів по приїзді міс Офелії.

— З превеликою охотою звірю все на неї, — озвалася Марі, з млосним виглядом спираючись головою на руку. — Гадаю, вона скоро переконається, що справжні невільниці тут ми, господині.

— О, безперечно, вона збагне і це, і ще хтозна-скільки корисних істин, — докинув Сен-Клер.

— Ось кажуть, мовляв, тут держать рабів, — так, наче ми маємо з цього якісь вигоди, — провадила далі Марі. — А коли так міркувати, то я б рада хоч зараз їх відпустити.

Єванжеліна здивовано втупила в матір свої великі серйозні очі і простодушно запитала:

— То навіщо ж ти їх держиш, мамо?

— І сама не знаю. Хіба що собі на біду. Я все життя з ними мучуся. Певне, й здоров’я через них втратила, а не через щось інше. А наші, як на мене, то найгірші з усіх.

— Ну годі, Марі, ти просто сьогодні не в гуморі, — мовив Сен-Клер. — Ти сама знаєш, що це не так. Ось хоч би няня — це ж найдобріша в світі душа. Як би ти жила без неї?

— Няня серед них найкраща, — відказала Марі. — А проте й вона себелюбна страшенно себелюбна. Та й усі вони такі, це в них загальна вада.

— Себелюбство — то таки страшна вада, — серйозно мовив Сен-Клер.

— Отож я й кажу про няню, — невгавала Марі. — Ну хіба не себелюбно з її боку так міцно спати ночами? Вона ж знає, що коли я тяжко нездужаю, мені мало не щогодини потрібна якась допомога, і все ж її ніколи не добудишся. Ось і сьогодні мені знову дуже погіршало, бо я цілу ніч. тільки те й робила, що будила ЇЇ.

— Мамо, а хіба вона не сиділа біля тебе оце вже скільки ночей? — спитала Єва.

— А ти звідки знаєш? — різко мовила Марі. — Певно, вона тобі жалілася?

— Вона не жалілася, тільки казала, що тобі було дуже погано ночами — багато ночей підряді.

— Чому б тобі на одну-дві ночі не взяти замість неї Джейн чи Розу? — спитав Сен-Клер. — А вона нехай би відпочила.

— Як ти можеш таке казати! — розсердилась Марі. — Ні, Сен-Клер, ти й справді нечула людина! Я така знервована, що мене дратує найменший шерех. А від дотику чужих рук я просто збожеволію. Якби няня вболівала за мене так, як належить, вона прокидалася б швидше. Я чула, що деякі люди мають по-справжньому відданих слуг, та мені такого щастя ніколи не випадало, — скрушно зітхнула вона.

Міс Офелія уважно й незворушно дослухалася до розмови. Уста її були міцно стулені, наче вона постановила собі твердо визначити свою думку, перше ніж на щось пристати.